годинник Всесвіту відраховує дванадцять ударів,
на життєвій стежині моєї долі
задумана північ ворожить на зоряній ромашці -
спинитись чи іти далі?
Останній удар, остання пелюстка...
Йти! І коротшим стало моє життя
на крок миті.
Авт. Наталя Тріщ
***
Ходить осінь вулицями міста
і помітні скрізь її сліди,
в парках стихла музика троїста
і лягла задума на сади.
Сіють крони золоте проміння,
натягли струну уже дощі,
закрутилась карусель осіння
і торкнулась падолистом до душі.
Авт. Наталя Тріщ
Заплелась в кущі й дерева сонячна коса,
під ногами шелест, шепіт, золото рясне ...
Ходить тихо, тихо осінь, поки все засне.
Авт. Наталя Тріщ
Забуваєш про домашні справи,
Що тут проблеми і що там болить.
У незвідану Країну Знань,
Маяком незгасним учням сяєш,
Щоби вчилось легко, без вагань.
Все нове збирати звідусіль
І приносиш на урок дитині
так, немов підносять хліб та сіль.
Лиш першовересень – і вже останній вальс.
Проходить час, а ти, як завжди, в школі,
твій образ не зітре ні відстань, ані час.
Ангел миру та свободи
Колись давно-давно на землі поселилося Зло. Крихітне і непомітне. Люди, які населяли землю, були працьовиті і дружні. Вони допомагали один одному, ділилися своїм добром і були щасливими.
Зло мріяло бути помітним і великим. Воно хотіло володарювати у світі. Тому таємно плело сітки-пастки і кувало зброю. Думало собі:
- Мене будуть усі поважати і боятися, бо я буду сильним.
Час від часу Зло виходило на полювання. Зухвало зі зброєю в руках відбирало в людей частину їх добра. Привласнювало собі і поселялося на їх подвір’ї.
Його всі боялися.
- У Зла є зброя! – стривожено перешіптувалися сусіди. – З ним треба обережними бути. Його слід боятися.
І закривали люди очі на сліди Зла, які то тут, то там воно залишало. Прощали і продовжували жити далі. Садили сади, вирощували урожай на полях, співали пісні, любили, народжували дітей…
А Зло росло і міцніло. Скрізь проникали його брудні агресивні щупальця.
Одного разу воно скоса глянуло в бік сусідки Ганни.
- Не розумію! - пробурмотіло, - Як це так: вона щасливо процвітає, добро наживає, дітей своїх навчає?! Вільно по світу подорожує?! Всі її помічають та ще за красу й розум вихваляють!
Не спить Зло, не їсть, не п’є, а думає: як до Ганни поселитися у хату? І надумало…
Вночі, коли сусідка з діточками спала, Зло зламало двері і прогнало жінку з сім'єю на вулицю.
- Від сьогодні це моя хата і я тут буду господарювати! – зухвало погрозило зброєю Зло.
Нічого не може Гання вдіяти сама, бо ворог агресивний та сильний. Навколо себе діточок позбирала, гіркі сльози проливає й у холодному підвалі ночує. Не мають вони ні що істи, ні що пити, то стали допомоги в людей просити.
Дізнались всі про горе Ганни. Кожен згадав, як дорого заплптив Злу, коли воно до них приходило. І загомоніли:
- Доволі нам те Зло терпіти! Гуртом – ми сильні. З ним на можна домовлятися, його требе подолати!
І ось спішать з усіх кінців землі до подвір'я Ганни посланці. Великою колонною стали і нумо гукати:
- Ану, Зло, утікай із Ганниної хати! Іди геть із нашої землі!
Виглянуло Зло у вікно і так лепече:
- Я такого не сподівалося! Думало до Ганни в гості завітати, допомогти їй господарювати.
І метнулися сміливці до хати і силою почали Зло проганяти! А воно спотикається, утікає, награбоване добро залишає. І вирішили люди своє забирити і відносити до рідної хати.
Стало знову Зло безпомічне, крихітне і непомітне. Перетворилося на пилинку. ЇЇ підхопив вітер і вкинув у бурхливі хвилі моря.
Зажили люди знову щасливо. І добре запам'ятали: гуртом – ми сильні!
Нескорені
Весна сміливо ступала по землі, над якою лютував володар темряви. Вона заходила у зруйновані міста і села, ішла по замінованих степах і полях, відпочивала у спалених лісах. Її нічого не могло зупинити, бо поспішала нести радість і надію всьому живому.
Куди весна ступала – воскресало життя.
- - Весна! Весна! – весело щебетали пташки і
линули ключами з вирію додому.
- - Весна! Весна! – ніжно гойдалися на гілці
вербові котики і прокльовувалися зелені вушка травички.
- - Весна! Весна! – ясніли ніжні оченята первоцвітів
і гойдалися на тоненьких ніжках.
А з неба привітно посміхалося Сонечко. Крізь
щільну ковдру хмар воно простягало свої
теплі промінці-рученята. І світ, втомлений вибухами та руїнами, наповнювався
радістю та надією.
Це розлютило володаря темряви, який уже
святкував перемогу у своєму підземному королівстві.
- - Чому я чую сміх? Чому стільки світла і
радості? – лементував він. - Зруйнувати все! – наказав своїм підлеглим.
- - У нас немає вже зброї, - доповіли
йому. – Залишився холод і трохи снігу.
Злий володар темряви ніяк не міг зрозуміти,
що час його уже минув і сили вичерпані. А подолати світло і радість неможливо.
Це ще більше розізлило володаря темряви:
- - Наказую засипати все живе на цій землі
холодним снігом!
І полетіли лють і гнів холодним снігом на
перші зелені паростки травички, на ніжний цвіт первоцвіту, на пташині гнізда,
на зовсім юну Весну.
Та Весна сміливо піднялася, обтрусила
засніжені босі ноги і мовила:
- - Любі пташечки, милі первоцвіти, не
лякайтеся, збирайте сили і з-під снігу підіймайтеся!
І застрибали по гілках дерев шпаки та
горобчики, у повітрі над засніженими гніздами гріли крила бузьки, звільняли свої зелені листочки від
снігового панцеру первоцвіти.
- - Ми –нескорені-і-і! Ми вистоїмо-о-о! – лунало
звідусіль.
Побачило Сонечко злочин володаря темряви і
відвагу землян, зразу поспішило на допомогу. Швидко простягнуло теплі
промінці-рученята і розтопило холодний сніговий панцер на землі. Ласкавий
весняний вітерець також не забарився. Він підсушив крильця пташкам, розвіяв
відчуття холоду і страху.
І знову світ наповнився радістю! Воскресла
земля, покрилася барвистим цвітом, наповнилися пташиним щебетом ліси і сади.
А Весна сміливо ішла по квітучій землі! Вона
несла тепло, світло, надію:
- - Нескорені! – посміхалася вона.
03.04.2022 @ Наталя Тріщ
Про
Правду й Брехню
Жили на світі Правда і Брехня. Вони були сусідами. Правда щасливою прокидалася зранку і бралася до справ. З посмішкою день розпочинала і з вдячністю проводжала.
Брехня була лінивою і ще дуже гордою. Вона пишалася тільки собою і скрізь сіяла лише чвари.
На подвір’ї Правди розквітали барвисті квіти, соком наливалися
рум'яні яблука в садку. Скрізь було затишно
й охайно. Господиня люб'язно
ділилася з сусідами всім, що мала. А вони хвалили її щедру вдачу.
Одного дня
протерла Брехня свої сонні очі і заглянула на подвір'я Правди.
- А чого це моя сусідка така щаслива? – незадоволено
пробурмотіла собі під ніс. – Чого це з нею всі так щебечуть? Не бути цьому! Я –
найкраща!
І вирішила
Брехня знищити Правду.
Вночі підступно
прокралася у квітник сусідки і потоптала всі квіти. Сама заховалася і через
щілину загорожі заглядає.
Побачила зранку
Правда шкоду і зажурено вигукнула:
- Хто це так жорстоко знищив красу?
Побачила Брехню
і питає:
- Чи не бачила, сусідко, хто мені таку шкоду вчинив?
- Ні, не бачила. Але думаю, що це твоя подружка Свобода,
- не зупинялася брехати. - Ти її яблуками пригощаєш, а вона тобі і віддячила
ось так. Недобра вона!
А наступної ночі
Брехня залізла в садок і обтрусила усі яблука. Зібрала і заховала в своїй хаті.
Засумувала
Правда. Крадькома сльози від образи ковтає та сліди злочину прибирає.
Проходили по
вулиці Дружба і Справедливість. Побачили заплакану Правду і розпитали про її
нещастя. Вона все їм розповіла.
А тут і Брехня
заглядає. Ото й друзі її питають:
- Може бачила хто шкоду Правді вчинив?
- Ні, не знаю! – відповідає.- Та думаю, що це Мир, бо часто
сюди приходив. Він насправді нещирий і злий!
Здивували їх ці слова. І вирішили друзі у
Правди заночувати, добрим словом її порятувати. Порадилися вночі чергувати і
злочинця упіймати.
Брехня їх плану
не знала. Знову прокралася в нічний садок і нумо дерева рубати.
Вибігли Правда,
Дружба і Справедливість в садок і спіймали Брехню на гарячому. Прогнали її з
подвір'я Правди. А вона лютує, втікає, свій гнів навколо розкидає та щоразу
маліє. Розпалася на дрібні частинки, розчинилася в повітрі і зникла зовсім.
На шум поспішили
люди. Прибігла Свобода і Мир. Дізналися
про підступні дії Брехні і всі гуртом заходилися допомагати Правді садок і квітник відновити.
І знову розцвіло подвір'я Правди барвистими квітами, наповнився садок медовими ароматами яблук та щебетом пташок.
Світ став щасливим без Брехні.
@Наталя Тріщ
Ялинка і її перемога
Давайте знайомитись! Та ні, постривайте! Спочатку загадку відгадайте і
самі дізнаєтесь хто я. Отож:
В мене
пишний кожушок
Із колючих
голочок,
Всі зелені,
не одна,
Чи то літо,
чи зима.
Здогадалися
хто я?
Так, я - Ялинка. Мене маленьким саджанцем
з гір привезли дбайливі руки і посадили неподалік від дороги. Мої ніжні корінці
зразу відчули глибоку та вологу ямку, яка швидко наповнювалася землею. І
мені було зручно стояти вже самостійно.
О, як то добре впевнено відчувати під ногами землю! Я жадібно вбирала
корінцями воду і поживні речовини. Моя спрага була такою великою, що здавалося
не вистачить води, щоб її вгамувати. З кожним ковтком я відчувала, як
життєдайна енергія наповнює моє тіло і доходить до кожної гілочки і навіть
хвоїнки. Так день за днем я набиралася сили. Я росла.
Мені сподобалася моя нова домівка. У мене появилися друзі. Найперше я
познайомилася з сонячним зайчиком. Він спритно стрибав по моїх маленьких
гілочках, грав зі мною в хованки і мені ставало тепло і весело. Іноді мене
провідував дощик. Він так щедро поливав, що на кожній голочці-хвоїнці
виблискували перлинками дощові краплини. А от вітерець-пустунець був моїм
постійним гостем. Він приносив новини з усього довкілля і навіть з нашого
карпатського лісу.
З протилежного боку дороги росла моя родичка. Я її називала тітонька
Ялина. Вона була дуже красивою. Стояла висока, струнка, велично погойдувала
пишними гілками, тихо колисала у верховітті брунатні шишки. А ще знала багато цікавих історій з давнини про
часи лихоліття, про сміливих і працьовитих людей цього краю. Часто під музику
вітру співала веселі й сумні пісні та балади. Тітонька Ялина була розумною.
Я захоплювалася нею і тайкома мріяла бути схожою. Якось наважилася і
запитала:
- Тітонько Ялино, я милуюся вашою
красою та мудрістю. Порадьте, будь ласка, що мені робити, щоб бути схожою на
вас?
Родичка зашуміла пишним гіллям, легко нахилилася до мене, крихітної
Ялиночки, і прошепотіла:
- Насамперед треба вирости,
подорослішати і для цього треба прожити життя. А життя – це час!
Життя – це боротьба! Життя – це можливості!
- Як це? Я не зовсім зрозуміла?
- зніяковіло призналася я.
Захитала Ялина верхівкою, посміхнулася
і каже:
- А ти просто рости, радій життю і
прислухайся до свого серця. Воно тобі все підкаже!
От я і росла. З вітерцем жартувала, гралася з сонячними зайчиками,
ранковою росою вмивалася. Час ішов. Не помітила, як навколо мене травичка
виросла височенька й заховала мене. Та я згадувала слова тітоньки Ялини і
просто раділа життю.
Одного разу дивним шумом наповнився простір. До мене наближалося голосне дзижчання. Я хотіла розсунути зелену фіранку трави і подивитися що це, та раптом: ой, леле! Щось гостре боляче пройшлося по моїх гілочках-рученятах.
- Ой, як боли-и-ить! – заплакала я. Крізь сльози бачила, що навколо лежить
трава, а бзижчання пішло далі.
Я почувалася зовсім безсилою. Все тіло боліло. Тільки відчувала, як
міцно тримаються мої корінці-ніженьки у землі.
І тут вгорі почувся голос мудрої Ялини.
- ---- Життя
– то боротьба! Ти, крихітко, потрапила під лезо коси. Хочеш жити – борись!
- --- Так,
я хочу жити! Хочу вирости схожою на вас! - з останніх сил вигукнула я. - Я зможу!
І знову жадібно пила корінцями із землі
воду й поживні речовини, пораненими гілочками вбирала сонячну енергію й
тепло і мріяла тільки про хороше.
Час ішов… Якось мене доторкнулись дбайливі руки. Ті самі, які колись
посадили у вологу ямку. Я їх тепло і ніжність одразу впізнала. Вони обгородили
мене дерев’яними кілочками, наче захистили від небезпеки.
І я,
крихітна ялиночка, поранена гострим лезом коси, відчула силу. Я зрозуміла, що є
комусь потрібною!
- Життя –
то можливості! – згадала я слова тітоньки Ялини. Аж тепер я зрозуміла, що вони означають. Це
дбайливі руки дали мені можливість житии у безпеці. І я зможу!
Час ішов, життя тривало… Потрохи гоїлися мої
рани, покривалися молодими хвоїнками. Я росла. Одного разу відчула, що мені уже
затісно в моїй дерев'яній огорожі і гілочки просилися на волю. А верхівка вже
впевнено виглядала зверху. Я вже не боялася знайомого мені бзижчання коси і
впенено похитувала ніжними пишними гілочками поверх соковитої трави.
- Вітаю,
красуне! – зашуміла вгорі тітонька Ялина. – Це твоя перемога!
- Дякую
вам за життєву мудрість! – затріпотіла я у відповідь.
Ось так живу, бо життя – це час. Радію життю
і дарую радість світу!
@Наталя Тріщ
Немає коментарів:
Дописати коментар